=Різдво без нього=
Різдвяний вечір видався холодним... Іскристий сніг кружляв у повітрі, ліхтарики на вікнах яскраво сяяли... Джин та Дженні Хавок поспішно підійшли до будиночка, прикрашеного гірляндами, і натиснули на кнопку дзвінка.
- О, проходьте ! – світловолоса дівчина відчинила двері. – Всі уже у вітальні, тільки мама ще допомагає місіс Мустанг на кухні...
- Як справи у коледжі, Елісіє ? – усміхнулась Дженні, знімаючи пальто. – Мабуть, маєш багато прихильників !
- Ну що ви, місіс Хавок ! Я зараз почервонію ! – Елісія Хьюз крутнулась на місці і прожогом вилетіла з коридору. Десь уже чувся її крик : - Ма-ам, всі прийшли !
- Мила дівчинка ! – Дженні усміхнулась до чоловіка.
- Так, вся в батька... – Хавок кивнув. – Ходімо !
...У вітальні горіла всіма барвами веселки святкова ялинка, навколо якої бігав Армстронг, а на його плечах сидів чорнявий хлопчисько років дев’яти і кричав :
- Уррра ! Я лечу !
- Маес, тепер моя черга ! Ану злазь ! – маленька дівчинка зі сліпуче-золотим волоссям перегородила дорогу Армстронгу та його вершнику і рішуче склала руки на грудях. – Маес Мустанг, я до вас звертаюсь !
- Ну Крі-іс ! – хлопець благально подивився на сестру.
На допомогу прийшла Марія Росс... ой, вибачте, тепер уже Марія Брош, яка обережно взяла дівчинку на руки і прошепотіла:
- Крісточко, чому б нам не піти та не подивитись, чи мама уже приготувала пиріг ?
- Йдемо ! – відповіла мала командирським голосом і показала рукою до кухні. – Туди !
- Так точно ! – Марія на мить нап’ялила серйозний вираз обличчя, від чого всі присутні дружно розсміялись, та вийшла з дівчинкою на кухню.
- О, Хавок ! – Армстронг потиснув руку другу, наче не помічаючи, що у Джина кістки хруснули.
- Давно не бачились, пане Фюрер ! – Хавок потер руку і кивнув чорнявому хлопчику. – Привіт, Маес !
- Називайте мене Маес Мустанг !..– хлопчисько спритно зістрибнув з плечей Армстронга і подав руку Джину. – Маес Мустанг ! А ще краще Фюрер Мустанг ! Я ж скоро стану Фюрером !
Сміх та розмови на мить притихли і всі погляди повернулись до чорнявого малого.
- Що, не вірите ? – з викликом спитав він.
Проте в його блискучих чорних очах була така впевненість і віра, що ніхто не посмів йому заперечити.
- Викапаний батько ! – похитала головою Шеска.
- Такий же впертий і самовпевнений... – тихо сказав хтось і бібліотекарка помітила Різу, що стояла, притулившись до одвірка.
- Місіс Мустанг, всі в зборі ! – Елісія „відрапортувала” і сіла за стіл.
Погляд Різи повільно окинув кімнату, спиняючись на обличчях гостей – прийшли усі давні друзі родини – Хьюзи, Армстронги,  Хавоки, прийшов Фарман з нареченою, Бреда, Ден і Марія Брош, навіть Шеска, а Фьюрі зателефонував, що залишиться цього року вдома, бо у його малої раптово піднялася температура.
- Мам, мам ! – Кріста підбігла до Різи. – Можна вже починати ? Можна ? Я так хочу спробувати твій фірмовий пиріг ! 
- І ми не відмовимось ! – закивали усі.
- Добре... – зітхнула втомлено жінка. – Місіс Хьюз... всі вирішили починати...
- О, чудово ! – почувся голос з кухні. – Я вже іду !
- Маес, Крісто, сідайте ! – Різа погладила сина та дочку по голові.
- Так точно ! – в один голос вигукнули вони і примостились на диванчику.
- А у вас, як завжди, залізна дисципліна ! – підморгнув Хавок.
- Звичайно... Зразу помітно, що уся родина воєнні !
- Готово... – місіс Хьюз зайшла до вітальні, несучи великий піднос з якоюсь вишуканою стравою. – Еліс, допоможи мені десь його поставити !
- Зараз ! – Елісія миттю зірвалась з крісла і швидко попереставляла тарілки, миски та  фужерчики, щоб звільнити місце для підноса.
- Я вам така вдячна...  – сумно усміхнулась Різа до місіс Хьюз з дочкою. – Якби не ви, боюсь цьогорічної вечері не було би... Я сама не змогла б приготувати стільки смакоти... – жінка опустила голову, проте тут же підняла її і на зблідлому обличчі не було більше ні тіні смутку. Жінка різким рухом відкинула довге золотисте волосся. – Ну що ж, давайте попросимо Бога, щоб благословив цю святкову  трапезу і всіх... всіх... – вона раптом почала затинатись, проте стисла кулаки, непомітно для інших, і продовжила ще енергійніше. – ... і всіх, хто зібрався тут сьогодні ! І попросимо Бога, щоб ми зібрались в такому ж складі і наступного року і ніхто... ніхто... ніхто більше... вибачте мене... – голос Різи затремтів і  вона сіла на крісло, судомно стискаючи кулаки.
- Попросимо, щоб ніхто більше нас не покидав ! – закінчив Армстронг. – Амінь.
- Амінь... – шепнула Різа.
- Амінь, - поважно кивнув Маес.
- Амінь ! – вигукнула Кріста, яка ще не до кінця розуміла значення цього слова.
- Амінь... – повтори усі.
Дивна, зовсім невесела атмосфера повисла у кімнаті.
- Пригощайтесь, дорогі гості ! – Різа силувано засміялась, проте сама не доторкнулась до їжі.
Шеска і Марія обмінялись багатозначними поглядами.
- Гей, чого це ви всі такі сумні ! – Армстронг силкувався підняти настрій гостям, відкриваючи вино. – Сьогодні ж Різдво ! Хавок, передай мені бокали !..
...Вино зробило своє – скоро усі сиділи уже жваво розмовляючи та хвалячи страви господині. Хавок і Фарман сперечались із запалом про те, хто з них швидше отримає підвищення, Армстронг розчарував обох, повідомивши, що підвищить спочатку Фьюрі. Марія і Шеска розповідали нареченій Фармана про важкість і небезпеку служби в армії, від чого бідна дівчина ледь не передумала одружуватись з ним, проте Дженні Хавок трохи заспокоїла її, бо сама почувалась так само до того, як побралась з Джином. Елісія бавилась з Маесом і Крістою. Місіс Хьюз розповідала Різі якісь рецепти, жаліючись водночас на оцінки дочки... Вечір минав весело...
Коли минула дев’ята, господиня дому раптово погасила світло і загадковим голосом повідомила :
- А тепер, традиційно, - феєрверки !
- Феєрверки ! Феєрверки ! – скандували в один голос Маес і Кріста.
Всі завмерли в очікуванні... Сльоза беззвучно упала на килим. В темряві ніхто її не помітив. Різа так само беззвучно витерла очі рукавом і шепнула ледь чутно :
-  Потрібні сірники... Феєрверки треба запалити... запалити... сірниками... – вона озирнулась на гостей якось розгублено.
- Давайте я !  - Хавок дістав сірники з нагрудної кишені – у кого, у кого, а у нього вони були завжди, і вийшов на веранду, де стояла коробка з феєрверками.
Маленький вогник спалахнув у пітьмі і тут...
- Вогонь !
- Вогняний алхімік ! – Маес і Кріста вистрибнули на веранду і збили Хавока з ніг.
- Ви - наш тато ? – очима повними довіри дівчинка глянула на Джина.
- Е-е-е.... ну... - сірник в його руках погас.
- Не мели дурниць ! – Маес легенько штовхнув сестру. – Наш тато зовсім інший !
- Тобі пощастило, що ти його пам’ятаєш ! – майже плачучи, Кріста підбігла до матері і обхопила її ноги – вище не досягала ще.
- Ма-ам, він мене ображає ! Я не хочу феєрверку.... Я нічого не хочу...
- Я піду вкладу її спати... – Різа вибачилась перед гостями, взяла дочку на руки і вийшла з вітальні.
- Мабуть, нам вже пора іти... – Фарман глянув на годинник.
- І нам... - зітхнув Хавок, ховаючи коробку сірників.
- Хм... я допоможу з посудом ! – Марія зняла святковий піджак, закотила рукави блузки і почала збирати тарілки зі столу. Елісія і Шеска кинулись допомагати їй...

        ***

- Розповісти тобі казку ? – Різа провела рукою по золотавому волоссю дочки.
- Та-ак ! – Кріста вмостилась зручно на великій подушці і підмостила долоньку під голову, налаштувавшись слухати.
- Добре... Сьогодні я розкажу тобі... – Різа загадково стишила голос.
- Про кого ? – карі оченята Крісти загорілись цікавістю.
- Про чоловіка, який носив у серці найясніший і найтепліший вогонь...
- І його не пекло ? – здивувалась дівчинка, керуючись своєю дитячою логікою.
- О так... йому іноді було дуже боляче... від того, що відбувалось в його рідній країні...
- Щось погане ?
- Так... дуже погане... – голос Різи ледь здригнувся. Картини минулого стали в неї перед очима. – Але чоловік не здавався... Він боровся заради своєї мети ! У нього була підтримка – команда друзів і жінка... яку він любив, хоч майже ніколи не говорив цього.
- Чому ? – перебила Кріста, вдивляючись в материні очі. – Чому ? Чому-у ?
- Бо вона розуміла все без слів... – очі Різи засяяли дивним теплом. – Проте одного разу він все-таки сказав ці чарівні слова...
- Чарівні... – задумано протягнула дівчинка. – Які ?
- Я кохаю тебе...
Обличчя золотоволосої жінки просвітліло – здавалось, що вона ледь-ледь сяє зсередини.
- Розказуй далі... – шепнула Кріста, виводячи матір із задуми.
- То був такий же холодний зимовий вечір перед Різдвом... Падав сніг... Мело... Ми повертались з завдання... Він вів машину, бо я... бо вона була важко поранена... Тому машину вів він... – повільно, наче смакуючи кожне слово, говорила Різа. Її погляд був відстороненим – вона, здавалось, зараз була там, у тій машині... того вечора... – Він кричав, дуже кричав...
- Кричав ? – зіщулилась дівчинка. – Це невиховано !
- Так, але я... тобто, вона вмирала... Через дурницю. Він не хотів цього допустити от і кричав... А потім раптово зупинив машину – посеред вулиці – зітхнув і так, наче між іншим : „Я кохаю тебе...” Її врятували. А потім вони одружились... А згодом його призначили Фюрером...
- Як дядька Армстронга ! – заплескала в долоні дочка.
- Так... так само... А потім в них народився син Маес, а через чотири роки – дівчинка Кріста.
- Як ми з Маесом ! – засміялась мала.
- Так... точно... – наче не помічаючи „співпадіння”, Різа розповідала далі :
- ...Він дуже любив свою дружину і дітей і запалював їм феєрверки кожного Різдва, бо ж він знав секрет вогняної алхімії...Але Фюрер, який так прагнув щастя для всіх, мав багато ворогів.
- Ворогів ? – насупилась Кріста. – Він хіба був поганим ?
- Ні ! Він був найдобрішим на світі ! Звичайно, ідеальних людей не буває – той чоловік теж не був ідеальним, але коли йшлося про важливі речі, то сміливішого за нього неможливо було знайти. Він був надзвичайним... Він хотів принести мир... і вороги не дали йому цього зробити...
- Мамо... Чому ти плачеш ? – дитячі долоньки торкнулися обличчя матері і витерли сльози.
- Я не плачу... Я не плачу, я просто згадала дещо... Вони – вороги – викрали його дітей... І згодилися обміняти... на його життя... – голос Різи втратив м’якість. – Він придумав план, щоб перемогти, виконуючи умови викрадачів. Все мало вдатись ідеально, але випадковість і вона – та жінка,  яку він любив... я... не встигла допомогти... І його вбили єдиним пострілом...
- Вбили... – Кріста раптом схлипнула і маленькою рукою схопила маму за рукав : - А як його звали ?
- Рой Мустанг. Полум’яний алхімік ! – почувся позаду голос.
- Маес ! – вигукнула Різа з несподіванки.
- Я прийшов сказати, що гості розійшлись... Місіс Хьюз та Елісія миють посуд. Я йду спати. І... – хлопець підійшов до вікна. – я хочу сказати, що в загибелі Фюрера не було вини тої жінки...
- Маес... – Різа зітхнула.
- Я йду спати ! – хлопець впав на ліжко. – Бувай, Крісто ! Бувай, мамо !
- Бувай ! – позіхнула мала.
- Бувайте... – Різа погасила світло, тихо закрила двері і спустилась по сходах у вітальню. Там чекали уже місіс Хьюз і Елісія.
- Різочко, ми все прибрали ! Хотіли попрощатись...
- Дякую вам дуже ! – жінка міцно обійняла обох. – Вибачте, що я так розклеїлась сьогодні... Це перше Різдво без нього... – вона відвела погляд убік.
- Розумію... Я теж довго не могла відійти після того, як Маес... Але у мене є Елісія ! – місіс Хьюз підморгнула. – Клянусь, в коледжі хлопці уже не дають їй проходу, а вона – кулаком в ніч і крапка !
- Мамо !
- Мовчу-мовчу !
Жінки розсміялась, кивнула Різі і вони з дочкою пішли додому...
„Треба прибрати з веранди феєрверки. І піти на цвинтар... – Різа кинула погляд на годинник. – 23:59... Завтра...”
Вона раптом відчула нестерпну втому і буквально впала на крісло біля каміна.
„Усе... завтра... Щасливого Різдва, Рой ! Я люблю тебе...” – очі її спинились на фотографії, що висіла над каміном – сім'я Мустангів ще в повному складі, в день п’ятиріччя Крісти... так недавно... „Щасливі... були...” – жінка заплющила очі.
За вікном іскрився сніг. Тоненьке місячне проміння лягало на кучугури, на дерева й будинки...

        ***

Мела хурделиця... Пориви вітру стукали в шибки, а фари вихоплювали з пітьми лише шматочок засніженої дороги... Авто летіло на шаленій швидкості. Водій зціпив зуби, не помічаючи, що прокусив губу і кров крапає на роздерту білу сорочку. Блискавичний погляд на заднє сидіння :
- Лейтенанте ?
- Я тут... – слабке і ледь чутне.
- Ти дурна ! Ти неймовірно дурна ! – закричав шофер. – Як можна було так  підставитись ?! Я ж казав – не треба мене прикривати, сам справлюсь ! Так ні...
- Вибачте...
Мовчанка.
- Лейтенанте, говоріть зі мною !
- Не варто... – шепіт. – На додачу я страшенно хочу спати... і...
- ГОВОРИ ЗІ МНОЮ, РІЗО ! – гаркнув Полковник. – Не смій засинати !
- Визнайте, що це факт... – слабкий холодний голос із заднього сидіння здригнувся. – Я не доживу до приїзду в госпіталь...
- Слухай ! – Рой раптом різко зупинив авто. Секунда мовчання. – Я кохаю тебе !.. Але якщо ти ще хоч раз заїкнешся, що не доживеш до госпіталю, обіцяю, що уб’ю тебе власноручно ! Краще запам’ятай це !..
І машина далі полетіла крізь ніч... крізь холод...

        ***

Різа спала, скрутившись в кріслі біля каміна. Обличчя її було сумне, неспокійне... невимовна туга застигла на ньому – туга, яку вона так старалась придушити в собі, не показуючи нікому, і тільки дві великі сльози тремтіли на кінчиках вій, а губи шепотіли чиєсь ім'я – таке близьке і рідне, і в той же час – таке далеке і холодне, як і зорі в небесах.
- Рой... Рой Мустанг...
...І десь далеко – по той бік життя і смерті, за тими Воротами, які перейшов він, щоб жили Маес і Кріста, десь там – Різа вірила – він чекає на неї... І промовляє – нехай самими пронизливо чорними очима – промовляє її ім'я... Так само любляче, так само пристрасно... бо має лише одного такого старшого лейтенанта... Клявся ж – у радості і в горі... в житті і у смерті... будемо разом...
- Будемо... – шепоче золотоволоса жінка, прагнучи прогнати порожнечу із свого серця. – Будемо...
Їй сниться щось... Щось із тих далеких часів, коли вони були поруч щосекунди... Нехай весь світ був полем битви... але ж разом...
І усмішка причаїлась в кутиках її губ... і вже не сльози горя – сльози щастя крапають з очей. Руки в нестямі прагнуть обійняти когось, але ловлять лише повітря. І знову судомно стискаються... А незрима тінь зіткана з  місячного проміння нахиляється над сплячою і нечутно цілує її зблідлі щоки.
„Дурненька... – ніжно усміхається Рой і гладить її волосся. – Я ж завжди з тобою !...”

Автор:Риноа(г.Львов)

День клубного приключения

«И что мне делать?»
В девочку с соломенного цвета волосами впялилось сразу четыре пары глаз. Та в нерешительности переминалась с ноги на ногу. Парень, по виду бывалый в потасовках, развернулся к новоприбывшей и встал в боевую позу.
- Кто ты? – спросил он.
Другой парень, в халате, вооружившись мечом, встал на защиту девушки сидевшей на кровати. Ещё одна девушка, в богатом наряде, с любопытством разглядывала объект всеобщего негодования.
«Я так и знала, что когда-нибудь это случится, но вот так?!»
- Меня зовут Ма… ой… Минако? – «объект негодования» сверился со своим костюмом. Костюмом Sailor V.
- Откуда ты взялась? – спросил тот, что с мечом.
Минако невразумительно тыкнула пальцем в небо, сиречь оттуда. Она действительно недавно хлопнулась на пол с потолка, вернее из-под потолка комнаты. Но вот как? Зачем? И почему?.. И это вы её спрашиваете?!
Все герои  вопросительно посмотрели на небо. Удостоверившись, что оно не падает от такой явственной лжи, парни начали угрожающе надвигаться на Мину. Девушки же сгруппировались на кровати и наблюдали за происходящим.
- Что такое? – светловолосая девчушка отошла назад и упёрлась в перила.
«Что-то денёк сегодня с утра не заладился! Мало того, что с Сандрой поссорилась, нагрубила Банни и не принесла обещанного друзьям (обещанного три года ждут, так что пусть не обижаются), так ещё и в мир анимэ занесло. Несёт же меня нелёгкая и вечно не вовремя!»
- Ты лжёшь!!! – дружно сказали парни, продолжая доблестную атаку.
«Этого мне ещё не хватало. Теперь меня называют лгуньей!»
Минако осмотрелась.
«Всё так знакомо… Эх надо было затеряться в толпе (и не творить всяких пакостей)… Правда тут есть только толпа стражников… Что ж это за анимэ..?»
- И вообще, что на тебе за лохмотья???
- Ну, знаете ли!!! – не выдержала Мина. – Уж извините! Я не знала, что у Вас тут вечеринка в пижамах, и что вход строго по пригласительным. И только при наличии пижамы!!! И вообще, чего вам хочется? Ну и что с того, что я в своём костюме выделяюсь на вашем фоне, как новогодняя ёлка на Майдане? Зато у меня он круче!
Во лбу бывалого загорелся красный иероглиф.
«Поняла!!! Таинственная игра!!!»
- Fushigi Yuugi!!! – воскликнула Минако, как раз вовремя, чтоб остаться в живых. – Я поняла, где я вас видела, - она поочерёдно показывала на героев, - Тамахомэ, Хотохори, Нурико и Миака, так?
Парни остановились, опустили, кто руки, а кто оружие и глазками-блюдцами посмотрели на Минако. Точно такие же блюдца Мина заметила и на девчачьей галёрке.
- А ты кто?
- Я воин любви и справедливости, Сэйлор Ви! И я несу возме… ой, что я несу… - Минако схватилась за голову, на которой не повременила появиться увесистая капля. – В общем так! Я представитель Фан-клуба анимэ «Crystal Power» и нахожусь здесь (будем надеяться) временно. Целью визита является усовершенствование знания о других мирах (мирах анимэ в том числе) и, по возможности, установления постоянного или временного контакта с оными.
С каждым новым сказанным предложением глаза героев уже далеко неанимэшные (ну слишком уж они большие для этого) увеличивались до того состояния, когда в экран они просто не влезают. Миака, совсем уж не по-дамски, подорвалась с кровати и повисла на шее… нет, не у Тамы, а у Мины.
- Соотечественница!!! Ты тоже из двадцатого века, с Земли?
- Да, вот только уже двадцать первый век… - поправила «соотечественницу» Минако.
- А неважно…
Миака молола всякую чушь насчёт школы и пирожных, родителей и друзей. И Мина долго бы слушала её девчачий щебет, но вот ей в голову пришла одна мысль. Над головой представителя клуба появилась стекающая капля. Она отстранила Миаку и, заглянув ей в глаза, задала вопрос:
- Почему я тебя понимаю? Я ведь из Украины, а ты из Японии…
Над всеми героями появились стекающие капли, что свидетельствовало об их полном неведении в отношении этого вопроса.
- Как я и думала… - заметила Минако. – Ну, хоть кто-нибудь мне ответит?
Она перевела взгляд вверх, где, если бы не крыша веранды, было бы небо.
- Ты их понимаешь, потому что я так захотела! – послышался голос, откуда-то сверху.
- Бе-бе-бе! – передразнила Мина. – Кто «я»?
- Я. Автор сиречь!
- Так бы сразу и сказала!
Все дружно уставились на «воина любви и красоты». Томахомэ, самый смелый, даже помахал у неё перед носом рукой.
- Не махай так, а то это чревато не досчитаться. В лучшем случае пальцев, - поучительно сказал Минако.
«Надо быть спокойной, они ведь просто не могут слышать нашего с автором разговора». Это правда…
- А в худшем? - спросил Хотохори.
- Руки, ноги, головы, а то и родственников… - огрызнулась та. - Эй, автор! А, автор! – позвала Мина.
- Не мешай, я же пишу! – не очень дружелюбно громыхнуло сверху, но это ведь правда. – Чего тебе?
- Отправь меня обратно!!!
- А обломится слабо? – послышалось сверху.
- Да, - честно призналась Мина, отбрыкиваясь от, пытающихся привести её в сознание, парней. А вы бы не пытались? Стоит странного вида девчонка и разговаривает чёрт-знает-с-кем!
- Ну ладно… Только чур без эксцессов в дальнейшем! – покладисто ответил голос из творческой дали.
- В смысле? – опешила представитель клуба.
- В смысле «хотю в другой мир…», «хотю в другую вселенную, там лучше…». В следующий раз запру вообще в Хеллсинге. Посмотрим, как ты там с вампирами побегаешь…
- Ладно-ладно, - проворчала Минако.
- «Ладно-ладно», - перекривил автор.
Перед глазами у Минако уже всё плыло, как кораблики в рекламе не то про Vanish, не то про Ace, это не важно! Главное, что плыло.
«Голова-то как болит! И жилка в виске стучит как заправский дятел… или стукач… Да кто там орёт так?»
- ВОУ-у, - остановила причитания друзей Мина, открывая глаза, - зачем так орать-то на ухо?!
- Живая!!! – обрадовались клубовцы, в изобилии столпившиеся вокруг.
- А то как! – заверила их Минако, нащупывая маску от костюма на полу рядом с собой. – Только голова раскалывается.
- Скажи спасибо, что не по настоящему! – услышала Мина голос Принца Горра, тот сидел рядом на корточках.
- Так «скорую» вызывать? – послышался голос Mulder’а.
- Нет, усё пучком… просто веником, - закончила Мина, проводя по рубцу рукой.
- Однако, хорошо ж ты долбанулась головой об лестницу! Кто ж так падает? - нервно хихикает Хантер. Тоже где-то рядом.
- Сколько раз говорить, не мажьте лестницу вазелином! Нас же только-только в школу пустили! – сказала пострадавшая.
Все переглянулись. Сандра задала интересный вопрос:
- А может всё-таки вызвать «скорую»?
Минако ответила, показав язык.

«Мы ещё помечтаем! Мы ещё понякаем! Хвала Кристальной силе!!!»

Автор:Бельданди(г.Киев)